Головна | Реєстрація | Вхід | RSSСубота, 17.11.2018, 21:06

ЗЗСО І-ІІІ ступенів №20 ВЦА м.Торецьк

Меню сайту
Часті запитання
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 28
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2017 » Червень » 14 » Казка про синицю
10:51
Казка про синицю

Рухленко Єлизавета,

учениця 11 класу ЗОШ І-ІІІ ступенів №20

Торецької міської ради

Керівник Самойленко Т.М.,

ЗДВР, учитель зарубіжної літератури

Колись дуже давно, а може і зовсім недавно, в далеких землях, або доволі близьких жив князь зі своєю дружиною. Вони мали все, крім одного – дитини. Через це в широких і багатих, оздоблених золотом покоях було порожньо. Дзвінкою луною відбивався кожен крок. Ніщо не могло розвіяти смуток у цьому палаці.

Єдиною відрадою був для панни дивної краси сад, який зробив князь для своєї дружини. Рідкісні квіти, ніби дорогоцінні камені підіймалися над шовковою травою. Крони дерев, переплітаючись між собою, нагадували чудернацьких казкових істот. Рідко в ті місця прилітали птахи, але коли бували, навіть вони дивувались красі цього саду, не наважуючись заспівати.

Сад був настільки великим, що закінчувався біля самої річки, з іншого берега якої простирався старий дубовий ліс. Ніхто з місцевих не міг і пригадати скільки йому років. Але час не знищував його, а неначе робив ще молодшим із кожним днем. Усе в ньому ніби говорило: співала пташиним голосом луна, звірі не боялись людської ходи, а трави ніби нашіптували казки подорожнім.

Але все це тому, що в цьому місці вже довгий час жив дивний народ: русалки, німфи, дріади, лісовики… Вони ніколи не показувалися людям на очі, і люди рідко заходили у їхню домівку.

  • разу молода німфа текучих вод на ім’я Унріда побачила чудові квіти на протилежному від лісу боці річки і вирішила їх зібрати для вінка. Виплітаючи вінок, вона співала пісню мовою свого народу. Людина могла б прийняти її спів за солов’їний, але було в ньому щось… людське. А квіти тим часом вплітались у вінок, ніби слова у її мелодію.

Німфа настільки захопилася, що не помітила, як перейшла умовну межу і опинилася недалеко від людських поселень. Німфа зірвала незабудку і голосно засміялась, а її дзвінкий сміх підхопив і відніс далеко вперед вітер. Повертатись додому не хотілося, бо Унріда вперше була так близько від людей і їй було цікаво. Звичайно, ніхто її не бачив, бо чари, накладені лісом, ще захищали її від стороннього погляду. Люди проходили повз неї, зовсім не помічаючи. Босою ходою вона пробігла по ранішній росі. І ось Унріда побачила прекрасний сад. Німфа обернулася, трохи засумнівавшись, та згодом все ж таки наважилась піти далі.

Вона дуже здивувалася. Ніколи німфа не думала, що люди були спроможні зробити таке диво. А сад був дійсно прекрасним.

Раптом Унріда почула зовсім поруч кроки: недалеко від неї зупинилась жінка. Вона була ще молодою, але чомусь смутною. Тим часом панна прогулювалася садом.

Німфи відчували почуття людей, як свої, і тому Унріді стало жаль цю жінку. Раптом панна зупинилась і німфа зрозуміла, що та її побачила.

Княгиня ж посміхнулась і привіталася з дивною незнайомкою. Німфа посміхнулась у відповідь, але нічого не відповіла, а потім зняла свій вінок і наділа його на голову жінки, після чого просто зникла. І лише вінок, який залишився після неї, якось дивно засвітився яскравим червоним кольором і раптово пожовк.

 

Пройшло два місяці і сталося диво - у княгині народилась дитина - дівчинка з синім волоссям та блакитними очима, яку за це так і назвали - Синь.

Палац наповнився дзвінким дитячим сміхом – там почалося зовсім нове життя. Батьки не могли натішитися з цього.

Час ішов, і Синь дорослішала. Вона була напрочуд гарною, а також - доброю на вдачу. Дівчинка з дитинства любила природу, а природа любила її. Але люди заздрили її красі, навіть більше того – через її незвичний колір волосся деякі вважали її чаклункою. Але красуня зовсім не звертала уваги на пересуди і майже весь свій вільний час проводила у саду, який так любила її мати. Дівчині було душно у покоях, і тому вона доволі часто тікала з палацу.

Більше всього вона любила бувати на галявині біля річки, біля старого широкого дуба, під кроною якого сиділа та співала тонким і ніжним голосом. Навіть звірі приходити послухати її, а пташки повторювали її мелодії у високому безмежному небі.

А що ж там - на іншому боці?

Вічнозелений ліс, ніби зачарований, зупиняв на собі кожного разу погляд юної Синь. Батьки ж суворо забороняли дочці бувати там, бо ніхто не знав, які небезпеки могли таїтись у лісових хащах.

«Ніхто не дізнається», – подумала Синь і, піднявши поли своєї довгої сукні, босоніж зайшла у воду. Свіжа жива вода залоскотала її ступні. Течія річки була не сильною, та і сама ріка була неглибокою. Вона тонкою довгою стрічкою петляла серед високих піщаних та крейдяних пагорбів.

 

Щось зашаруділо у траві і з-під густого куща виліз їжачок.

- Що, маленький, шукаєш собі притулок? – спитала його Синь і взяла на руки. Той спочатку згорнувся клубочком, а потім, зрозумівши що в безпеці, безтурботно умостився на долонях і почав довірливо тикатись у них своїм маленький чорним носом.

Раптом між гілок дерев щось замиготіло і Синь розгледіла там дівочу постать.

З-за одного із дубів вийшла молода дівчина, на вигляд, можливо, лише трохи доросліша за саму Синь. Довге золоте волосся, наче ореол, обрамувало ніжне лице. У незнайомки були незвичайно яскраві жовті очі. Але не тільки очі були незвичайними, сам її вигляд, стан, хода були не схожими на людські…

- Я - німфа, - м’яким мелодійним голосом сказала незнайомка. - Що тебе, Синь, привело у володіння мого народу? – спитала вона.

- Звідки ви мене знаєте? – здивувалась Синь.

- Я багато чого знаю, - трохи насмішкувато промовила німфа. – А що знаєш ти?

Питання збило з пантелику Синь і вона щось тихо промовила у відповідь.

- Моє ім’я Унріда, - промовила на прощання німфа. - Якщо я тобі знадоблюсь, просто поклич мене по імені. Сказавши це, вона зникла в гущавині дерев.

 

Синь довго згадувала ту зустріч з німфою. З часом вона навіть не могла зрозуміти, чи це було насправді, чи казкова панна їй просто привиділась.

 

Був напрочуд сонячний день і Синь, за звичкою, гуляла на галявині і вплітала незабудки, свої улюблені квіти, у довге синє волосся, наспівуючи якусь мелодію. Раптом вона почула тихесенькі звуки і зрозуміла, що то шепочеться трава.

«Дивина», - подумала Синь.

Вона доторкнулась до тонких зелених стебелець високих трав і ті затихли, але потім зашепотіли знову. Дівчина зрозуміла, що вони щось розповідають…

- Тшш-ш-ш….? - запитувала одна квітка гойдаючись у іншої.

- Тишшшш-ш-ш, - неначе відповідала їй інша.

Трави і квіти швидко замовкали, коли помічали, що на них дивиться Синь, але розмова неслася все далі і далі. Говорили між собою вже кущі та крони широколистих дерев.

Що вони кажуть?

Синь, дивлячись на все це, чомусь згадала німфу. Невже вона їх могла розуміти? Напевно, що так.

Голоси ніби кликали за собою і Синь пішла і через деякий час знову опинилася на лісовій галявині, але вже не на тій, на якій зустріла Унріду. Шепіт біля неї різко припинився і дівчині стало ніяково: «Де це вона?»

Синь зрозуміла, що вже час повертатися додому, але дороги вона знайти не могла.

Що робити?

«Якщо я тобі знадоблюсь, просто поклич мене по імені», - згадала дівчина слова німфи.

- Унріда! – голосно гукнула вона, але у відповідь почула лише далекий відгук луни, що неначе відбився в далечині від крон старих високих дерев.

«Певно, дарма», - подумала дівчина, але десь за її спиною почулися чиїсь кроки. Легкою, притаманною лише дивному народу, ходою підійшов Лісовий дух.

Хлопець чимось був дуже схожий на Унріду, але водночас зовсім інший. На фоні густого темного довгого волосся двома яскравими зеленими вогнями на обличчі горіли його очі.

- Невже сама людська німфа вирішила завітати сюди? - спитав він, трохи нахиливши вбік голову. - Мені про тебе розповідали трави.

 

Ось так і познайомилася Синь з іще одним лісовим мешканцем.

Дух вивів її з лісу і зупинився біля самої річки.

- Далі мені не можна, - сказав він. – Прощавай, Синь.

- Як твоє ім'я? – спитала дівчина.

- У лісових духів немає імен, - знизав плечима він.

На хвилину Синь задумалася:

- Чаїн, - промовила вона, - я буду називати тебе так.

Щось дивне майнуло в погляді Чаїна.

- А ми ще побачимось? - несподівано спитав він.

- Можливо, - відповіла Синь.

- Якщо захочеш, можеш спитати у трав, вони можуть провести куди завгодно. Головне - спробуй вислухати їх.

 

Чаїн говорив правду: трави дійсно могли розповісти про що завгодно.

І як Синь раніше могла цього не помічати?

Іноді вона розмовляла з деревами, а інколи - навіть з птахами. Навчилася ж вона цьому з тих пір, як стала бувати у лісових володіннях.

Рідко хто міг бачити, як синьоволоса дівчина зникала серед дерев у дивному лісі, бо вона ходила туди крадькома. Кожного разу тихі голоси її приводили на нове місце, де на неї чекав Чаїн.

З тієї пори Синь почала чути і розуміти не лише голоси навколишнього світу, а й голос свого серця, в якому зародилося нове, ще не знайоме їй почуття.

 

Ніхто з людей і не підозрював, що поруч з ними живе стільки дивних і доброзичливих створінь.

- Ти казав, що не можеш приходити до людей. Чому? - спитала одного разу лісового духа Синь.

- Нам не заборонено показуватися людям. - Відповів на те Чаїн. - Просто вони не бачать нас так само, як не помічають багатств природи... Духи живуть у цих місцях, оберігаючи їх, вже багато століть, проте ніхто з людей так і не зміг здогадатися про наше існування.

- А чому ж я тебе бачу? - спитала вона.

- А ти ще й досі не здогадалася? - здивувався Чаїн. - Ти з народження належиш обом світам: людей і природи. І чим більше ти знаходишся в одному, тим менше зможеш бути у іншому…

 

Майже весь час проводила Синь у зачарованому лісі, не забуваючи про те, що з народження її домівкою було інше місце.

Синь розповіла про дивний народ матері. Княгиня здивувалася і, чомусь злякавшись, заборонила дочці ходити в ліс. Князя ж ця історія лише розсмішила.

  • Що за нісенітниці ви говорите? – сказав на те він.

Сумно стало Синь у палаці. Тепер він їй почав здаватися сірим та порожнім. Їй так не вистачало тих дзвінких співів пташок, цікавих історій, розказаних пошепки зеленими травами, та швидких перемовок річки. Вона згадала Чаїна - і на її очі навернулися сльози.

 

Одного дня княгиня запропонувала Синь погуляти у саду.

«Вона дуже змінилася», - подумала Синь.

Із дитинства дівчина завжди пам’ятала матір веселою та усміхненою. Княгиня завжди любила природу, проте останнім часом майже не виходила з свого палацу.

- Тишшшш-ш-ш, - зашурхотіло щось під ногами Синь і вона відразу зрозуміла, що то шепочеться до неї трава, але не так весело і безтурботно, як завжди.

«Щось трапилось», - майнуло у думках дівчини.

Вона, не промовивши й слова, підхопила поділ своєї довгої жовтої сукні і побігла в бік річки. І вже десь далеко позаду лунав голос княгині:

  • Синь.... Синь… Синь…

Але вона її вже не чула.

- Куди йти? – спитала дівчина дорогу у молодих зелених дерев, які ледь погойдувались від слабкого вітру.

Проте вони мовчали.

- Ну ж бо, скажіть! – гукнула Синь до дерев, але так нічого і не почула у відповідь.

Синь вже давно не була у лісі, і тепер він їй здавався якимось чужим. Не було у ньому вже тої чарівності, яку вона бачила раніше.

«І чим більше ти знаходишся в одному, тим менше зможеш бути в іншому…».

Невже це правда і вона більше ніколи не зможе бути серед дивного народу? Невже вона більше ніколи не побачить Чаїна?

Дівчина закрила обличчя долонями і гірко заплакала, її довге синє, мов небо, волосся розсипалося по плечах.

Незабаром Синь почула знайомий голос і стала вдивлятися у тіні дерев, шукаючи його господарку. Проте Унріди ніде не було, і лише її тихий мелодійний голос розливався навкруги, змушуючи трави говорити.

- …Тишш-ш-ш-ше, - перешіптувались вони, - не ччч-ч-чує, – продовжували вони все голосніше з кожним разом, - не баччч-ч-чить…

- Підійди ближче, - залунав голос німфи.

- Ближ-ж-ж-чее-е , - повторювали за нею трави.

Синь піднялася на невеликий пагорб, з якого доносився голос Унріди і, відхиливши гілку ялини, побачила невелике темно-синє озеро такого ж кольору, як і її волосся.

Дівчина підійшла до нього і доторкнулась рукою до води. Маленькі круги пішли один за одним по його поверхні.

«Яка краса», - подумала дівчина.

Вона, не відводячи погляду від свого зображення, не замислюючись, що робить, інтуїтивно зачерпнула трохи чистої води у долоні.

«Щось змінилося в мені, - думала дівчина. – Щось змінилося…»

- Синь! – голосно гукнув Чаїн. – Синь?

  • біля озера дівчини не було. На гілку ялини злетіла ще небачена у цих краях маленька жовта пташка, голівка якої була обрамлена обручем із темно-синього пір’я.

- Пі-лі-пі-лі, - прощебетала вона. – Ін-ча-їн-ча…

- Синь. – з впевненістю промовив Чаїн.

- Ссс-с-синь, - повторювали за ним трави.

« Пі-лі-пі-лі! Ці -ці -ці -пі ! Ін -ча -їн -ча !»,– так і дотепер звучить пісня синиці.

«Яка гарна!» - говорили люди, побачивши її, а взимку кликали до себе. І ніхто тепер не впізнавав в ній ту давно знайому їм дівчину, бо, ставши пташкою, вона назавжди стала частиною лісового народу.

Проте дивному народові ніколи не було заборонено показуватися людям, і тому Синь прилітала додому.

І ось вперше задзвеніла дзвінка пісня у саду княгині. Побачила та пташку і все зрозуміла.

- Пробач, Синь, - тільки і промовила стиха вона.

Часто ця пташина літала біля людських поселень, всюди співаючи свою пісню, і майже завжди тепер поруч із нею був лісовий дух.

- Ін -ча -їн –ча, - повторювала вона, коли хотіла щось показати і зривалася з місця, а Чаїн в свою чергу слідував за нею.

 

Ось так і перетворилася Синь у пташку. Але люди говорять, що раз на рік поруч із цвітом папороті можна побачити гарну дівчину, не то мавку, не то лісову русалку, з чарівним ніжним голосом та незвичайним синім волоссям.

 

Переглядів: 276 | Додав: olga_pilipenko | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
avatar
Календар
«  Червень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930
Пошук
Друзі сайту
  • Офіційний сайт Міністерства освіти і науки України
  • Офіційний сайт Українського центру оцінювання якості освіти
  • Дзержинський шахтар
  • Офіційний сайт Торецької міської ради
  • Міський відділ освіти Торецької міської ради
  • Cайт вчителя початкових класів Булатецької Ю.А.
  • Cайт вчителя математики Мороз Н.І.
  • Вхід на сайт
    Архів записів

    Copyright MyCorp © 2018
    uCoz